Знання історії свого народу - перша ознака цивілізованої людини

М.Грушевський

Стоїть школа, як матінка,
Хоч в літах, а не стара.
У віночок всіх зібрала,
Квіти в ньому - дітвора.
Хто не знає, де це є,
Хто не вірить правді цій,
Ми адресу вам даєм:
В школі на Березівці.
Біля восьмої школи, на Березівці

ІЗ СИВОЇ ДАВНИНИ

За дату народження школи маємо 1888 рік – це початок будівництва. Відомо, що ініціатива ця належала міському багатієві, володарю Березівських просторів пану Селіванову. Будівля планувалася як школа для власних дітей, але згодом у ній стали навчатися й діти бідняків.

В історії школи не один рік народження:

1903 - 1904 роки - роки початку інтенсивного будівництва.

1908 рік – перший випуск початкової школи.

1946 рік – друге народження школи, що була майже зруйнована під час Великої Вітчизняної війни.

1949 рік – школа стає семирічною.

1956 – 1969 роки – роки великої добудови шкільних приміщень – класних кімнат збільшилося на вісім.

1969 – 1970-71 роки – закінчення добудови: типового спортивного залу, майстерні, їдальні, що стало гордістю всіх мешканців мікрорайону, педколективу, школярів та батьківської громадськості.

Школа розміщена на одній із найстаріших і найдовших вулиць міста (спочатку Ісакіївській, згодом Петровського, тепер Кременчуцькій), мала назву спочатку чотирикласне Петровське училище („училище” – синонім до слова „школа”). Давала початкову освіту і була відома під №3.

Будівля є архітектурною пам'яткою, бо своїм стилем схожа на будівлі кінця ХVІІІ – початку ХІХ століття: великі вікна, яких багато, їх різноманітна, вичурна оздоба, характерний орнаментальний фриз під карнизом. Все це дає явну схожість із найстарішими забудовами у місті: будинком жіночої гімназії, спорудою „Промінвестбанку” по вулиці Першотравневій, які виконані в такому ж архітектурному стилі.

У школі було 2 великі класні кімнати (тепер у них фізичний та хімічний кабінети), великий коридор, у якому було підвищення, що виконувало роль сцени. Зараз це українська зала, де традиційно проходять щотижневі шкільні лінійки та різні урочистості.

Як згадував старожил Почкаленко Олександр Григорович (пішов до школи у 1912 році), учителів не вистачало. Тому в 1-2 класах навчання вела вчителька Дар'я Трохимівна, а в 3-4 − Леонід Ілліч Будак. Це було подружжя шляхетних, високоосвічених, порядних, працьовитих, вимогливих людей. Жили вони при школі. Часто своєю одноколкою виїжджали на зібрання міської еліти (у приміщення старої пошти, де зараз міськвиконком). З їх думками рахувалися у вищому світі.

Навчання починалося в листопаді, коли завершувалися польові роботи, а закінчувалося в березні, коли знову починали працювати на полях. Отже, більше часу школа пустувала. Діти бідняків ходили до школи босі, голодні, з полотняними сумками. Не всі мали буквар. Сиділи завжди на останніх лавах , а на перших − діти багатіїв, які вчилися не завжди добре.

"Для нас, бідняків, навчання було складним ще й тому, що велося російською мовою. Ми в той час і не чули про цю мову, адже нас називали малоросами. Основними були такі дисципліни, як Закон Божий, словесність (наука про історію царської сім'ї), російська мова, де в основному вчили вірші та правопис. Двічі на тиждень приїжджав у школу піп, який вів уроки Закону Божого. Піп користувався всі-ма правами: міг за неслухняність, за невивчений урок перевести учня зі старшого класу в менший" (зі спогадів О. Г.Почкаленка).

Та серед труднощів запам'яталися й позитивні події, що супроводжували учнів у їхньому навчанні.

"У 1927 році школа була ще під №3. Вчителювали завідуючий Григор Іван Іванович та його дружина Олена Фролівна. Разом вони багато уваги звертали на трудове виховання школярів. Запам'яталася їх вимогливість, доброта, за що їх поважали. Водили нас на екскурсії на олійницю, на ливарний завод, який згодом переріс у великий електромеханічний завод. Частими були екскурсії в природу. Все: фруктовий, декоративний сади, замість огорожі – розкішні акації, у дворі – чудова алея бузку, холодний льох, оранжерея – справа рук учнів, їх батьків і великої сім'ї: п'ятеро дітей мала сім'я Григора І.І." (зі спогадів Н.К.Дробот, випускниці школи).

Перед Великою Вітчизняною війною у школі працювали дві вчительки: Ольга Олексіївна Щербина і Тетяна Сергіївна Олексєєва, що була й завідуючою, проживала у школі аж до 1941 р. Про них лише теплі та вдячні спогади.

"Був голод, у класах холодно, в школі було пічне опалення, вогонь ледь жеврів, а вчителька зігрівала нас своїм теплом, бажанням дати якнайбільше знань" (зі спогадів Г.І.Чеботарьової, випускниці, а згодом і вчительки початкових класів).

У війну школа не працювала. Окупанти перетворили її на німецькі конюшні, розташували пункт спостереження.
На час звільнення Олександрії приміщення школи нагадувало згарище: було зруйновано майже все. Німці вирубали сад, посаджений вихованцями школи, батьками учнів. Навіть колодязь із питною водою зруйнували.
Завідували школою на той час Шевченко Микола Федорович, згодом Гажала (Адамчик) Євгенія Сергіївна.
Про цей період найменше відомо. Єдине, що школа так і залишилася початковою.

РОКИ ВІДБУДОВИ І СТАНОВЛЕННЯ ШКОЛИ

"Школа была фактически разрушена, без крыши, с пробоинами в стенах. Изгнание немцев дало возможность с большими трудностями постепенно восстановить корпус школы. И в 1944 году она уже приняла своих учеников-переростков.
В 1946 году и я, семилетний, пошёл в школу. Зимой сидели одетые. Голод 1947 добавил дополнительные страдания нам, детям. Память помнит, что и мы, маленькие тогда школьники, принимали участие в наведении порядка в школе - выносили строительный мусор, возили кирпич, еще и ссорились, кому ехать за ним.
Остатки сада , что ещё до сих пор сохранился, в 1953 году был посажен нами, чем мы, выпускники того года, гордимся и сейчас" (зі спогадів В.В.Кулішова, колишнього випускника школи, тренера з баскетболу, 2000 рік).

Роками початку відбудови й становлення школи можна назвати період з 1946 по 1949 роки, час розгортання її з початкової у неповну середню школу уже в 1949 році.

Першим післявоєнним директором (1946 – 1952 роки) став Лозовий Георгій Павлович (народився в селі Головківка). Війна обірвала його навчання в Херсонському педінституті, де навчався на філологічному факультеті.

Під час війни був розвідником. За участь у бойових діях одержав орден Червоного Прапора, а ордена Червоної Зірки був удостоєний за участь у Курській битві.
19 травня 1945 року демобілізувався. Повернувся на Кіровоградщину.
3 1946 року − слухач Дніпропетровської партшколи, одночасно навчався в Дніпропетровському університеті.

І ось прийшов у школу фронтовик.

"Моя робота у восьмирічній школі №8 почалася з розгортанням її в неповну середню школу в 1949 році.
З першого дня навчання перед директором і педагогічним колективом школи постали питання, розв'язання яких не можна було відкладати . Потрібні були хоч би які-небудь наочні посібники: карти, таблиці. Треба було відбудовувати школу після війни та й підготуватись до осінньо-зимового періоду. Дах у кількох місцях був зруйнований ворожими снарядами, ліве крило школи було без стелі й покрівлі, необхідно було добудувати ще одну класну кімнату.

Улітку 1950 року зусиллями учнів-переростків (15-річних п'ятикласників), батьків, громадськості, місцевої влади було відбудовано школу (тепер тут працює бібліотека, кімната для канцелярії, склад для зберігання палива і директорська квартира) й вона стала вже семирічкою (неповною середньою).
Великою подією в шкільному житті було насадження нового фруктового саду, замість знищеного окупантами.
Восени того ж року на дольовій участі жителів вулиці Кременчуцької й школи від залізничною мосту була підведена електролінія. Гасові лампи зберігали лише на випадок відключення електроструму. Школа, крім освітлення, одержала можливість проглядати кінофільми через кінопересувки, розгорнути роботу гуртків та інших позакласних заходів.

І хоча другого року навчання дещо змінилась навчально-матеріальна база школи та зростав рівень знань учнів, ми, вчителі, помічали й відчували, що по загальному розвитку учні відставали, мало вони читали вдома. Внаслідок цього була низька грамотність учнів і бідна мова. Довелось значну частину відпущеного школі кошторису витратити на поповнення бібліотеки.
Школа почала брати участь у святкових демонстраціях, спортивних змаганнях, художніх олімпіадах. Високих результатів не показувала, але важливо те, що вона жила, діяла, йшла угору..." (зі спогадів Г.П.Лозового, колишнього директора, вчителя історії, 1981 рік).

З 1952 по 1963 роки директором школи працював Борисенко Іван Трохимович, теж фронтовик, географ, закоханий у свій предмет. Він продовжив відбудову школи, почав і закінчив добудову чотирьох класних кімнат. Патріотичне виховання було на першому місці.

"Після війни потрібно було піднімати школи з руїн, брати на облік всіх дітей які під час війни не навчалися, забезпечити їх одягом, взуттям, підручниками і всіх охопити навчанням. Не вистачало і вчителів, особливо чоловіків, яких забрала війна.
Подібну картину я застав і в школі №8. Садиба школи вся в пеньках. Від саду, який спалили німці під час тимчасової окупації, нічою не лишилося. Вікна школи не засклені за браком скла. З північної сторони в фасадній стінці школи зіяла дірка, пробита снарядом, замурована в одну цеглину.
За розповіддю моїх попередників і населення, німці дітей не навчали, школу перетворили в конюшню, житло і типографію своєї фронтової газети. Навіть шкільний колодязь з питною водою зруйнували.
Щоб охопити всіх учнів навчанням не вистачало класних кімнат. Доводилося великі класні кімнати, коридор, учительську, колишню квартиру вчителів, перегороджувати, розширювати стінками, щоб збільшити кількість класних кімнат, хоч у дві зміни розмістити всіх учнів шкільного мікрорайону.
Замість спалених шкільних меблів доводилося збирати серед батьків нестандартні примітивні стільці, стільчики, лави, столики. Не вистачало підручників, зошитів. Учні писали на газетних полях та жовтому обгортувальному папері, яким у магазинах загортають цукор, мило тощо" (зі спогадів Борисенка І.Т.,1981 рік).

Зусиллями учнів на шкільній садибі заклали і виростили чудовий яблуневий сад, побудували теплицю, овочесховище, столярну і слюсарну майстерню. За державні кошти добудували 8 класних кімнат.

У 50-і роки ХХ століття школа поступово перетворюється в восьмирічну, трудову, політехнічну №8. Знаходячись поблизу колгоспу, вона стає помічником у трудових справах дорослих.

Зміцнювалися традиції трудового виховання школярів: учні доглядали за фруктовим садом, вели дослідницьку роботу в шкільній теплиці, працювали на пришкільних ділянках.

Підсумком суспільно-корисної роботи шкільного колективу, що викликав дитячу радість, був перший міський пасажирський автобус, на боках якого був напис: "Зроблений із металевого лому, зібраного учнями школи №8".

Після чергової обласної інспекторської перевірки наказом по Кіровоградському облвно школу виділено в опорну школу передового педагогічного досвіду міста. А нам було вже чим ділитися зі своїми колегами.

В цей час у школі з'явився фронтовик, колишній в'язень фашистського концтабору Штудгофа, Афанасьєв Петро Петрович, який у житті був музикантом, художником, балетмейстером.
Серед дітей його серце відчуло тепло.

Створений ним фольклорний ансамбль за виконання сюїти „Біля восьмої школи, на Березівці” (музика і слова П.Афанасьєва) став переможцем міського конкурсу художньої самодіяльності. Слава про учасників ансамблю лунала далеко за межами області, нашої республіки.

А пісня й досі з нами. Її співали й співають учителі, батьки, діти...

1963 – 1971 роки – це роки, коли директором був Гавриленко Іван Петрович, хімік, біолог, пристрасний пропагандист, лектор-міжнародник, відомий на рівні міста та області. У 90-і роки минулого століття відомий у місті як організатор лікувально-оздоровчого Центру української народної академії Бутейка.

У цей період посаду заступника директора з навчально-виховної роботи займали Мордвінов Макс Михайлович, Фоменко В'ячеслав Данилович, вчителі математики, Лучко Валентин Васильович, який викладав хімію та біологію.

Найважливіші справи педколективу в період керівництва Гавриленка І.П.:

• розпочато будівництво типового спортивного залу, майстерень, їдальні;
• під керівництвом учителя фізкультури Турбаївського Віталія Павловича закінчено обладнання спортивних майданчиків: баскетбольного та волейбольного, виготовлено та встановлено нестандартне обладнання для спортивного залу;
• під керівництвом учителя біології Рухляди Алли Василівни насаджено довкола школи горобини, каштани, на берегах річки Березівки − осокори, тополі.

На належному рівні проводилась спортивна робота. Турбаївський В. П. з появою спортивного залу розпочав роботу різноманітних гуртків. Робота була дуже цікавою. Учні йшли до нього із задоволенням, розкривали свої здібності. Звідси почав своє спортивне життя Місютін Гриша, який став чемпіоном зі спортивної гімнастики.

В школі працювали предметні гуртки, проводились предметні олімпіади. Учні школи займали призові місця в місті.

Патріотичне виховання школярів мало прекрасні традиції. Традиційними були лінійки Пам'яті на Братських могилах, благодійні справи юних тимурівців у зоні піонерської дії: допомога пристарілим, вдовам ветеранів Великої Вітчизняної війни; участь у Школі Мужності при міському краєзнавчому музеї.

В літній час в школі працювала трудова бригада, яка сапала в колгоспі різні культури, збирала овочі.

Учні любили свою школу. Батьки учнів допомагали школі в організації екскурсій на заводи, фабрики, до міст: Київ, Москва, Ленінград, Севастополь тощо, по місцях бойової слави міста, області, республіки, СРСР. Вони брали активну участь в ремонтах школи, класів.

Про ці важливі періоди з життя школи, коли вона росла, міцніла разом із молодою зміною, розповідають тепер уже ветерани праці Григор'єва Ольга Олексіївна та Дробот Галина Семенівна, вчителі, юність і зрілість, яких пройшли в одній школі, школі № 8.

"Я в цій школі не навчалась, але жила недалеко і добре пам'ятаю, якою спустошеною вона була після війни. Коли я навчалась в педагогічному училищі, то проходила практику по піонерській роботі в цій школі в 5 класі, де керівником був Лазаренко М.П. А було це в 1956 році. Тоді в школі було всього чотири класні кімнати і навчались діти в дві зміни . Опалення було пічне, воду носили з колодязя. Уроки фізкультури проводили в теперішньому українському залі. Приходила я до п'ятикласників два рази на тиждень. Готувала з ними піонерські збори, проводила свята. А Микола Петрович грав нам на баяні. Уроки співів та заняття хорового та танцювального гуртків проводив Афанасьєв П.П.
В 1957 році директором був Борисенко І.Т., який дав запрошення в педучилище, щоб мене направили на роботу в школу №8. 3 1958 року я працюю в цій школі. За цей час я 10 разів набирала першокласників. Більше 30-ти років у тісній дружбі працювала з класоводами Франко І.І., Каретою Г.П. Я вдячна долі за те, що мені пощастило працювати в цій школі, де я зустріла багато хороших людей, які вчили мене правильно жиги. Хай живе наша школа ще багато років" (зі спогадів Григор'євої О.О., випускниці, вчителя початкових класів, 1996 рік).

Невтомна трудівниця, справжній друг дітей та їх батьків. Добра, любляча, уважна, вона завжди з радістю йшла до школи на зустріч зі своїми вихованцями. Все: і походи в природу, і відтворення історичних, пам'ятних місць міста, області , країни, і квіти до пам'ятників героям - все це було в житті Ольги Олексіївни та її вихованців.

Любили діти конкурси юнармійських загонів: вони згуртовували, запалювали на хороші справи.

"Сюди я прийшла у 1958 році працювати вчителем французької мови, малювання, а потім і географії. Педагогічний колектив був молодий, його очолював Борисенко І.Т. Прийняли мене добре. Всі працювали згуртовано, швидко знаходили спільні думки. Школа була тоді маленькою. але потім почали її добудовувати. Поступово стала збагачуватись матеріальна база школи. Разом з Цертій Анною Федорівною ми вели гурток іноземної мови, де учні поглиблювали свої знання з життя Франції, заснували художню самодіяльність. Діти любили співати на французькій мові, розповідати вірші" (зі спогадів Дробот Г.С., випускниці, вчителя французької мови, 1996 рік).

На території школи посадили гарний садок. Трохи пізніше до школи прибула Рухляда А.В. з метою викладати біологію.
Вчителька розпочала активну роботу на пришкільній ділянці, в садку. Кожний клас мав свою земельну ділянку, де садили все і вирощували добрі врожаї. В садку було багато яблунь. Учні любили працювати на ділянках, виконували сумлінно всі види робіт.

1971 – 1979 роки – час, протягом якого очолювали заклад:

• Зайцев Євгеній Хомич, що продовжив будівництво спортзалу;
• Лучко Валентин Васильович, виконуючий обов'язки директора школи, закінчував будівництво спортзалу;
• Тарасенко Ростислав Степанович. З його участю було художньо оформлено спортивний зал на честь Олімпійських ігор у Москві. Почесні грамоти міськвно отримали і директор, і вчитель фізкультури Турбаївський В.П.

1979 – 1986 роки – директором працювала Колісник Ніна Степанівна, за фахом учитель математики.
В цей час саме входила в життя кабінетна система викладання. Багато зусиль доклав педагогічний колектив, працюючи в цьому напрямку.
Кращими на рівні міста було визнано:

• кабінет початкових класів (класовод Франко І.І.),
• кабінет позакласного читання (класовод Карета Г.П.),
• української мови та літератури (учитель, заступник директора з навчально-виховної роботи Турбаївська В.М.),
• кімнати для навчання дітей 6-річного віку (класовод Григор'єва О.О.)

Уроки вчителів проходять із широким використанням різноманітних технічних засобів.
Багато традицій народжувалося в той час.
Цікаві, незвичайні, теплі зустрічі школярів, педколективу школи з працівниками з Франції. Організатор їх − Константінова Наталія Михайлівна. Запам'яталась атмосфера сімейного затишку. Виявилося, що так багато спільного між українцями і французами: любов до пісні, гостинність, щирість. Найбільше здивувань було під час обміну досвідом між українською та французькою кухнями.

1986 – 1992 роки – директор Сунько Віктор Миколайович, молодий, енергійний, який продовжив роботу по обладнанню предметних кабінетів.
Заступником директора працювала Турбаївська Валентина Миколаївна.

Незабутньою була для школи зустріч поколінь. Ще живі директори-фронтовики Лозовий Георгій Павлович і Борисенко Іван Трохимович, молоді, живі-здорові наші ветерани та молода, достойна зміна змогли поділитися досвідом, враженнями та планами на майбутнє.

1992 – 2002 роки – директором працювала Турбаївська Валентина Миколаївна.
Прийшла до школи ще в 1961 році. Після закінчення Одеського університету імені І.Мечникова (за фахом – філолог, учитель музики та співів) працювала спочатку вожатою, згодом – учителем української мови та літератури, заступником директора школи з навчально-виховної роботи.
Зусилля колективу були спрямовані на патріотичне, естетичне виховання учнів.
Проблема „Батьки – учасники навчально-виховного процесу” вирішувалася успішно: досвід В.О.Сухомлинського допомагав у цьому.

Багата історія школи спонукала до цього: розпочалася робота по створенню музею школи. У 1996 році було відкрито першу виставку експонатів музею. Зараз музей історії школи працює, поповнюється експонатами.

1996 рік запам'ятався і першим ювілеєм школи: 50 років відновлення її роботи після Великої Вітчизняної війни. Було запрошено багато гостей: ветеранів праці, колишніх директорів закладу, керівників міста та випускників різних років цього періоду.

"Це був ювілей пам'яті, глибокої шани тим, хто 50 років тому відрод­жував нашу школу в І946-І949 роках, прийшов у освіту просто з фронту.
Відчуття свята - це справжнє диво, бо забуваються всі негаразди, на які так щедрі наші будні...
У цей день була з нами юність післявоєнної школи - вчителі Турбаївська В.А., Ганжа Л.Ф., Чеботарьова Г.І., Сахно М.М., дружина першого післявоєнного директора Лозова В. І., які разом відбудовували школу.
Завітали до школи й випускники різних років навчання, які продовжували відбудову школи, насаджували сад.
На свято були запрошені Гавриленко І.П., Колісник Н.С., Тарасенко Р.С., Сунько В.М., колишніх директорів школи. З нагоди ювілею до школи завітали шановні гості - голова міськвиконкому Моцний В.К., завідуюча міськво Лебідь С.П., інспектор управління освіти Гайдук С.М., голова міського комітету профспілки Пензіна К.І." (зі спогадів директора Турбаївської В.М.).

Зміцнювалася матеріальна база: зроблено ремонт даху спортзалу, водяного опалення. Почато будівництво теплого туалету. Затверджено документацію на проведення газового опалення.

Добром і любов'ю продовжує виховувати школа молоде покоління.

"Пишу з висоти своїх років, з яких 25 від­дано школі, моїй рідній 8-й школі. Біля неї я живу серед уваги й любові моїх вихо­ванців — тепер уже батьків, серед онуків моїх учнів. Бо сама любила свою працю, переживала відбудову й будівництво школи разом із чоловіком-фронтовиком, який прийшов директором у школу після Перемоги.
На схилі своїх літ відчу­ваю, що доля не цурається мене: турбота й увага колег, які завжди раді бачити мене в школі, тепло зустрічі з колегами-ветеранами в стінах рідної школи, спілкування з молоддю підтримують, допо­магають...
Хочу сказати, що я свідок того, як люблять школу її ви­хованці. Кожного року — зустрічі з випускниками. Я вдячна за те, що живе в школі пам'ять про тих працівників, яких уже немає в живих. Про них розповіда­ють експонати музею історії школи. Так виховує наша 8-ма школа молоде по­коління добром і любов'ю.
Щоб краща доля не цура­лася нас усіх — так хочеться побажати педколективу й уч­ням, їх батькам." (Віра Борисенко, вчителька-пенсіонерка, ветеран війни і праці).

Традиційними стали зустрічі педагогічного колективу з ветеранами – колишніми працівниками школи. Вони продовжують бути бажаними гостями на всіх урочистостях, які проводяться в закладі.
Постійним гостем школи залишається колишній директор Лучко Валентин Васильович, який із задоволенням спілкується з молодими колегами, ділиться враженнями та досвідом. Учні з цікавістю слухають його розповіді про минуле школи.
Продовжуючи традиції, започатковані ще в 60-і роки минулого століття, учні закладу відвідують міста України.

Однією із чудових традицій, започаткованих під час керівництва закладом Турбаївською В.М. стали зустрічі випускників школи.

Зустріч на порозі нового, третього тисячоліття (2000 рік) через 54, 55, 56 років.

Це покоління, що рано подорослішало. А душа залишилася молодою. Вже сивочолі, з багатим життєвим досвідом, із земними печалями і тривогами, вони організували цю зустріч у школі, що завжди була для них рідною. Були у захопленні від нових класних кімнат, спортивного залу, шкільної їдальні. Провели незвичайні уроки - Урок знайомства, Урок Пам'яті. Не забули й веселу перерву, про яку нагадав сріблястий голос дзвоника... це була зустріч незабутня. Радість від зустрічі з дитинством, юністю, словом, молодістю була у всьому: і в тому, як вони співали свою улюблену пісню „Біля восьмої школи, на Березівці", і в тому, як спілкувалися вони (уже дорослі) зі своїми вчителями, відчувши висоту рівності...

Випускники школи, навчання яких припало на перші повоєнні роки (1939, 40, 41, 42... 1953 років народжен­ня). Це - діти війни. Це вони разом із учителями-фронтовиками відбудовували зруйновану німецьки­ми загарбниками школу, насадили зрубаний фашистами сад...

З 2002 року заклад очолює директор Косяк Тетяна Анатоліївна, вчитель початкових класів. Заступник директора з навчально-виховної роботи - Збрицька Зоя Митрофанівна, вчитель математики (до 2012 року), - Злочевський Андрій Миколайович, вчитель географії (з 2012 року).